Неминучість фільму. Рецензія на епік Ахтема Сеітаблаєва “Захар Беркут”
В український прокат вийшов фільм “Захар Беркут” — нова робота відомого режисера Ахтема Сеітаблаєва і за сумісництвом наймасштабніший кіноепік в історії сучасної України.
Перший як виконавець і друге як жанр рано чи пізно повинні були зустрітися.
Картина поставлена за однойменною і дуже популярною повістю Івана Франка, в якій поєдналися трагедії і сподівання українського народу. У фільмі Ахтема Сеітаблаєва теж з’єдналися і трагедії, і сподівання, але з трохи іншими результатами.
Сюжет
XIII століття. Карпати. У селищі під назвою Тухля ось уже багато поколінь живе нечисленне, але горде співтовариство горців під проводом старійшини – Захара Беркута. В останнього є дружина і двоє синів: старший Максим і молодший Іван.
По сусідству з Тухлею недавно влаштувався боярин на ім’я Тугар Вовк. У його володіння, подаровані князем Данилом, потрапило і селище Захара Беркута, що викликало відомі тертя між Вовком і його слугами з одного боку і Беркутом і його одноплемінниками – з іншого.
А тут ще молодший Іван закохався в дочку Тугара Мирославу. Тертя можуть перерости в збройне протистояння. Однак все це меркне перед новою загрозою: зі сходу насувається монгольське військо під проводом хитрого і жорстокого хана Бурунди. Що стане моральним і фізичним випробуванням для всіх дійових осіб цієї історії.
Сценарій і драматургія
Фільм Захар Беркут починається з оглядового кадру: камера пролітає над намальованою відповідно до декорацій Film.ua горою, на вершині якої власне і розташовується селище Тухля.
Намальовано погано, проліт теж не дуже, але такі реалії сучасного українського, умовно “епічне” кіно: хлопці прагнуть зняти локальний Володар кілець Джексона, але виходить поки що тільки В ім’я короля: Історія облоги підземелля Уве Болла.
І така ситуація не тільки з казковими, зануреними в глибоке минуле фільмами, а й взагалі з жанровим кіно. З байопіками, з історичним кіно, комедіями і так далі. Справедливості заради, варто сказати, що фільм Захар Беркут викликає менше відторгнення ніж Заборонений або Крути 1918 року, можливо, через свого порядно дистанційовану в часі дію, а можливо і через те, що Ахтем Сеітаблаєв – режисер досвіченіший за Романа Бровка і Олексія Шапарева, але менше не означає зовсім ні.
Фільм Захар Беркут, які знижки йому не роби, невдалий. Він намагається вписатися в основні закони жанру і йому навіть вдається в першій половині вибудувати струнку історію. Вона банальна і повороти між сюжетними блоками невмілі, та й самі блоки надто помітні, але радує вже те, що ці цеглинки знайшли і розставили в правильному порядку.
Нас тут знайомлять з героями, потім злегка розширюють коло за рахунок ролей другого плану, далі закохують одних і сварять інших. Ця мила в своїй простоті експозиція в певний момент з летальним для себе результатом стикається з війною: приходить Бурунда і занурює картину в негарний хаос з невміло поставлених битв, бійок, пожеж, смертей, сліз.
Просто так боротися за свободу і скреготати мечами ніхто не хоче (а дарма) і автори наповнили свій фільм недвозначними відсилання до східного агресора (двоголовий орел на блясі Бурунди) і його східного ж підмайстра (Тугар Вовк – це щось типу ОРДЛО?), що в рамках занепадницькі якості фільму виглядає відчайдушною спробою сподобатися.
Актори і картинка
Якщо з історією вийшла ситуація “не вийшло, але намагалися”, то з комп’ютерною графікою та іншими складовими жанру: актори, декорації, прикраси, зброя, інші деталі всіх калібрів і масштабів не вийшло зовсім.
Тут є сцена з намальованим ведмедем, яку максимально затемнили, щоб не було видно, наскільки неправдоподібним вийшов звір. На жаль, воду у фінальній битві затемнити не вийшло.
Прикраси і декорації зроблені на рівні сільського ярмарку. Костюми туди ж. З акторами вийшло забавно. Це стосується як облич: у Роберта Патріка один вираз, який він не змінює весь фільм, а його дружину грає якась Елісон Дуді, обличчя якої перетягнуте пластикою зовсім не за модою XIII століття.
Так і тіл: розкачані не до сторіччя м’язи обох синів Захара Беркута одночасно смішать і ріжуть око.
Єдиний промінь світла – Тугар Вовк у виконанні Томмі Фленагана. Схоже, що актор відігравав роль лиходія на автоматі, але професіоналізм, талант і харизма у нього на місці і кожна поява Вовка в цій максимально недосконалій картині – приємне здивування.
Захар Беркут – вердикт НВ
4/10
Найвірніший шлях до глядацьких сердець у таких фільмів як Захар Беркут – це стати хорошим “B-movie”. Цього не треба соромитися: такі картини завжди на вагу золота. Але важлива умова тут – бути захоплюючим. На жаль, фільм Ахтема Сеітаблаєва ця умова не задовольняє. Та й думати про це треба було до зйомок.
Якщо ж підсумувати його існування якимось прикметником, то найкраще підійде слово неминучість. Ми були приречені чути про Захара Беркута, побачити його, тепер треба пережити. І так до наступної спроби.
Джерело: NB Style
Поділіться в соціальних мережах
