Режисер Вацлав Маргоул про “Пофарбоване пташеня”: Мій фільм – поза часом
Режисер фільму «Пофарбоване пташеня» Вацлав Маргоул про критику, скандальність картини, універсальну мову кіно і українську команду стрічки, яка вироблялась у копродукції із Чехією та Словаччиною.
Ще в 2012 року постановник «Пофарбованого пташеняти» Вацлав Маргоул отримав за сценарій фільму спеціальну нагороду у Каннах. Однойменний роман польсько-американського письменника єврейського походження Єжи Косинського в самій Польщі дехто вважає антипольським, можливо й через це Польський інститут кіномистецтва відмовив фільму у фінансуванні. Драматична історія життя єврейського хлопчика в часи другої світової також отримувала звинувачення у спекуляціях на тему Голокосту, зокрема через максимально натуралістичні сцени насилля. Зрештою, фільм було створено 2019 року у чесько-словацько-українській копродукції.
Світова прем’єра відбулась на 76-му Венеційському фестивалі, де він став номінантом на кращий фільм та отримав приз Кіно для UNISEF. На 4-му Київському тижні кінокритики, що стартує вже 22 жовтня, «Пофарбоване пташеня» номіновано як найкращий повнометражний ігровий фільм. 10 грудня очікується вихід в український прокат.
Побачити фільм і поспілкуватись з його творцем мені вдалось на польській прем’єрі, де авдиторія поділилась на тих, хто був у захваті з одного боку, і тих, хто залишив залу під час сеансу або лишився, аби висловити режисерові свої претензії – з іншого. Вацлав Маргоул щойно закінчив телефонну розмову і я звертаю увагу на його кнопковий мобільний телефон.
– Він зі мною вже сімнадцять років. І його ніхто не може хакнути! – сміється Маргоул.
– Тобто майже ровесник задуму про «Пофарбоване пташеня». Відколи починається відлік часу роботи над фільмом?
– Працювати над фільмом я розпочав 2008 року, а книгу прочитав десь за п’ять років до цього, десь у 2004-му.
– І якими були враження?
– Це універсальна історія поза часом. Історія не про війну, не про Голокост, не про євреїв. Це про нас, про людей, дуже болюча історія про людські створіння. Коли у своєму житті ви стикаєтесь з універсальною історією, це чудово. Тому що універсальні історії розуміють усі і це найкраще, що є в цьому світі. Візьмемо, наприклад, роботи Пабло Пікасо. Або твори Бетховена чи Моцарта. Усі їх розуміють, бо музика в цілому універсальна річ. Так само з книгами і фільмами. Це – універсальні розповіді, які розуміють усі і не має значення, звідки ви – з Перу чи України, Чехії чи США. Саме таким є «Пофарбаване пташеня» – це кіно про нас з вами.
– Можливо, саме заради того, аби додати фільмові універсальності, правдоподібності, ви відмовились від кольору і звели діалоги до мінімуму?
– Універсальна історія – це одна річ, чорно-білий колір – інша. Але так, це зроблено для більшої правдивості. Ви ж дивились «Список Шиндлера»? Уявіть його в кольорах, це була б катастрофа. Так само і з «Пофарбованим пташеням». Він мав бути чорно-білим, бо в кольорі фільм дещо втратить. Крім того, я майже не використовую діалоги, оскільки не потребую їх, щоб показати емоції, розповісти історію загалом. Я – кінорежисер, наша мова – створення фільмів, наша мова – зображення та звук, а не діалоги.
– Чи були ви готові до критики, настільки бурхливих емоцій, навіть агресії по відношенню до вашого фільму?
– Якщо ти створюєш потужний фільм – маєш бути готовим до чого завгодно.
– Але ж це 11 років напруженої роботи і в результаті – подібний фідбек?
– Ще ніхто в історії не створив фільм, який би сподобався кожному. Завжди так – комусь подобається, а комусь – ні. Такою є доля будь-якого витвору мистецтва. Питання не в тому, що скажуть люди, чи в тому, що напишуть критики. Є лише один суддя – це час. І тільки час усе вирішить, час покаже, хороший фільм чи ні.
– Що ви можете сказати про українську команду стрічки?
– Я справді захоплююсь тим, наскільки це професійні люди. Тому що мене застерігали: «Ні, цього робити не варто, ці люди не мають досвіду». Але це виявилось неправдою, вони усі чудові, починаючи від столярів, усього технічного персоналу і закінчуючи акторами. Моїм українським копродюсером був Ігор Савиченко зі своєю компанією Directory Films. Також дуже допомогло Держкіно, яке надало нам грант. У нас були чудові українські актори: Алла Соколова, що виконала роль Ольги, Ніна Шуневич, яка зіграла Марту, Остап Дзядек, персонаж якого кидає хлопчика в річку на початку фільму, чудовий актор зі Львова. Мені нема на що нарікати, ми чудово провели час разом. Проблеми були хіба що з місцевим населенням.
– Що саме маєте на увазі?
– Коли ми пропонували їм зайнятись справою і трохи попрацювати, вони відповідали: «Ні, ми краще вип’ємо» (сміється). І вони пили горілку. І це була направду важка праця (сміється). Якщо серйозно, ми були в тій частині України, що знаходиться в п’ятнадцяти кілометрах від білоруського кордону. Люди там живуть дуже бідно. Вони втратили все, у них нема майбутнього. Це проблема. Я розумію це і мені дуже сумно. Вони мають такі наївні уявлення про Європейський Союз. Ці люди вважають, якщо Україна стане членом ЄС, вже наступного дня у них все налагодиться. Такого, ясна річ, не станеться.
– І саме тому вони обирають президентом популіста?
– Саме так, популіста. І тому я впевнений, коли Україна стане членом ЄС, ці люди знову будуть розчаровані. Позаяк їх очікування надто завищені і настільки наївні, що це просто безглуздя. Вони дуже бідні і наївні, все життя проживають у своєму селі, можливо, навіть ніколи не бували у Львові. Звісно, мова не йде про вибір між ЄС і Росією, тут вибір очевидний. Але принаймні я спробував їм пояснити, що для Чеської Республіки знадобилось біля 25 років змін, день за днем. Тому високий рівень життя, гарні дороги і подолання корупції не прийдуть вже завтра, не чекайте цього.
Автор: Станіслав Гоцуляк
Поділіться в соціальних мережах
