“Додому” Нарімана Алієва: приватна історія одного народу

Дивовижним чином через граничну простоту сюжету “Додому” вдається однією особистою історією передати переживання цілої країни. Не спекулюючи статистичними звітами про кількістю загиблих, не шукаючи правих та винних, він протягом півтори години тримає глядача за горло комом з підступаючих сліз.

Авторка: Ірина Невінчана, Кінокритикиня

Без зайвих прелюдій ми опиняємось у київському морзі, куди Мустафа (Ахтем Сеітаблаєв) приїхав забрати тіло свого загиблого на війні сина, Назіма. Поховати сина на рідній землі за усіма мусульманськими традиціями для нього – справа честі. Він вирішує, що його тепер вже єдиний нащадок, Алім (Ремзі Білялов) має повернутись з ним до Криму назавжди. Хлопець, який страждає від втрати брата, ще не знає, наскільки сильним виявиться його любов до батька і власний потяг до традиції предків, тому виношує думки про якнайскоріше повернення до навчання. Але жалобна мандрівка додому перетворюється на небезпечну для життя обох авантюру, яка змусить помінятися героїв місцями і проявити невластиві їм до сих пір якості.

Перше, що впадає в око, це звісно заворожуючий акторський перфоманс Ахтема Сеїтаблаєва. Не заграючи з камерою чи глядачем, він 100% точно втілює образ авторитарного батька. Суворий, мізогінічний, скупий на емоції та слова, герой змушує переживати публіку цілу палітру суперечливих емоцій: від відторгнення та антипатії до жалю та співпереживання. Багатолика та неоднозначна у своїх проявах людяність — це те, чим надихається й сам Наріман Алієв. В рамках фестивалю “Київський тиждень критики” українські режисери мали змогу обрати референси, які прямо чи опосередковано вплинули на їх творчий почерк. Драма-дорослішання інститутського майстра Алієва, режисера Олега Фіалка, “Бич Божий”, в цьому вимірі якнайкраще однією фразою підсумовує кінцеве враження від потужної гри Сеїтаблаєва: “В житті немає злочинців, тільки жертви”.

Деталізованим простором побуту, кожна подробиця якого працює на логічну чи емоційну виправданість вчинків героїв, “Додому” ближчий до “Відчуження” класика турецького кінематографу Нурі Більге Джейлана. Збудований на хімії протидіючих один одному героїв, він також зображує вимушене зближення двох братів, один з яких давно живе у Стамбулі, а інший — тільки-но приїхав з села. Місце для подібного протиставлення є і у стрічці Нарімана Алієва: попри те, що Алім дуже трепетно відноситься до можливостей, які надає йому навчання в престижному вузі столиці, він все ж не може назвати Київ своїм домом. Тремтливі кадри з вікна машини вулицею Саксаганського виглядять радше втечею, ніж прощанням.

Весь фільм скидається на строкатий турецький килим: кожна запланована чи вимушена зупинка старанням сценаристів (Нарімана Алієва та Марисі Нікітюк) та оператора (Антона Фурси) готує несподівані жанрові сюрпризи. Починаючись як сімейна драма та road movie, картина на декілька сцен може перетворитись на teen movie чи сягнути напруження пригодницького трилеру без шкоди для ритмічності сюжету. Катаючись на таких емоційних американських гірках, глядач відчуває себе в епіцентрі подій від першої до останньої хвилини.

Це дуже особисте кіно, в якому кримсько-татарські традиції не експлуатуються задля бажання здивувати ласу до етнічної екзотики фестивальну публіку, а є природною частиною його сутності. Попередні короткометражні фільми Алієва (“Повернутись зі світанком”, “Тебе кохаю” і “Без тебе”), об’єднані у “Кримську трилогію”, також досліджували сімейні взаємини, традиції та побут кримських татар. Ремзі Білялов, двоюрідний брат режисера, знімається у нього не вперше: він вже з’являвся в короткому метрі “Без тебе”, присвяченому загиблому в автокатастрофі брату режисера, Ерфану Селімову. Ремзі Білялов — непрофесійний актор, але вочевидь, як і його герой, відрізняється скромністю та відповідальністю, тому досить переконливо взаємодіє у кадрі зі своїм титулованим колегою та вражає органічним володінням українською мовою. Сцена за сценою він ніби набирається сміливості та емоційного тиску, щоб в кінці вразити нас відчайдушним криком молитви і стовідсотковим потраплянням в роль.

Попри те, що автори відхрещуються від навмисне закладених символічних аналогій, кожна деталь оповіді виглядає сповненою сенсів. Запальничка покійного брата, що горить в руках Аліма, але дає осічку, коли опиняється у долоні Мустафи. Кульмінаційна подорож на човні з тілом загиблого, схожа на міфологічну мандрівку Стіксом до потойбічного світу мертвих. Фінальна сцена фільму на Арабатській стрілці — як фактична спроба дотягнутись до дому, в який не можна зараз повернутися. Стараннями оператора Антона Фурси ця локація виглядає пустельним та предвічним космосом, байдужим до циклічності народжень і вмирань. В цьому пейзажі з піску та води найкращим скульптором виявляється саме життя, за досвід пізнання якого кожен з героїв мусить заплатити свою ціну втрати.

Авторка: Ірина Невінчана, Кінокритикиня

Джерело: LB.ua

Поділіться в соціальних мережах

Детальніше%20https://upd.cinema.in.ua/news/dodomu-narimana-aliieva-pryvatna-istoriia-odnoho-narodu-/" rel="nofollow noopener" target="_blank"> Детальніше" rel="nofollow noopener" target="_blank">